Мова – душа народу!
Мова є головною ознакою нації, її генетичним кодом, який поєднує минуле із сучасним, програмує майбутнє. З вивчення мови починається пізнання світу, свого народу, своєї духовності.
Щорічно у світі відзначають день рідної мови. Цей день, 21 лютого, став значним і для українського народу. Його відзначають в усіх українських школах, бо саме школі належить провідна роль у мовному вихованні, формуванні високої мовної культури.
Впродовж тижня у Великошкарівському НВК відбувалися різні заходи, приурочені дню рідної мови: цікаві вікторини, змагання знавців рідної мови, читання українських народних казок, прислів’їв та приказок, загадок. Учні і самі складали вірші та невеличкі оповідки. А на завершення тижня відбулося свято рідної мови «Мова – душа народу». Ця літературно – музична композиція захопила присутніх щирістю і відвертістю. Школярі читали вірші відомих українських письменників про мову, співали пісні, розгадували загадки, за що отримували призи, сміялися над усмішками та анекдотами, грали в народні ігри, ставили сценки.
У святі взяли участь поети-вчителі Н.В. Прокопчук та Г.М.Гаврилюк-Циганок, вони прочитали власні вірші про мову.
Роздуми про слово
Перші звуки немовлятка
І склади із букваря –
Мови нашої початок,
Мова – це наше життя.
Слово – зброя у людини,
Скажеш і розтане лід.
У лихі часом години
Слово робить стільки бід.
Так ласкаво, ніжно, мило
Все звучить, коли любов.
Крає серце й вмить розбило,
Коли ненависть та кров.
Зігріває голос мами,
Промовляє «Отче наш…»
І бабусенька вустами
У дорогу хрестить нас.
А ще слово-колискова,
Вітру спів і почуття.
Слово – це життя основа.
Заповіт від Кобзаря.
Ми співаєм гімн країни,
Присягаєм, борем зло.
То ж живи ти так щоднини,
Слово, щоб добром цвіло.
Вчитель образотворчого мистецтва
Великошкарівського НВК
Прокопчук Надія Володимирівна
Моя мова
Мова матінки моєї неньки
Для мене – найкраща, рідненька,
Бо ж пісня вона колискова,
Найніжніша вкраїнськая мова.
В ній любов моя – найчистіша
І усмішка твоя – наймиліша.
В ній найпершеє слово «мама»,
Лиш вкраїнською кажуть «кохана».
В ній – дитя, дітвора, малеча,
В ній дорога і даль-далеча,
В ній кохання, любов і згода,
І розрада, й порада, й погорда
Ніжний шепіт зеленого гаю –
Мова отчого краю-розмаю.
Чути клекіт на хаті лелеки,
Коромисло-веселка далека.
В моїй мові іскриться росина,
Бринять жайвора дзвони невпинно,
І сопілка в ній весело грає,
Бджілка вранішню квітку стрічає.
А водиця у мові – шумує,
І біжить, і несеться, нутрує.
Дощ дрібненький ледь-ледь накрапає,
А сильніший – періщить, шмагає.
Сонце в мові моїй сміється,
І світає, видніє, печеться,
Сяє, світить, горить, променіє,
І радіє воно і ясніє.
Рідна хата – домівка, господа,
Дах, помешкання, кут, де є згода,
Це – оселя, світлиця, це – мама,
Дім із вишитими рушниками.
Безліч слів моя леліє
І вони для мене – надія,
Що вкраїнського мову народу
Не забудуть від роду до роду.
Мою мову назвуть калиновою,
Мою мову назвуть веселковою,
Хай назвуть її по-різному
Вчитель української мови та літератури
Великошкарівського НВК
Гаврилюк-Циганок Галина Миколаївна
Шевченкові
Цей сірий плащ, і шапка, й пишні вуса,
Чола ясного лінія крута.
Так, це Тарас … і очі усміхнуться.
Чому ж так сумно стулені вуста?
Поет, злидар, знедолений й нужденний,
Що по світах носився наче птах,
Так мріяв про Україну шалено,
А мусив все терпіти, бо кріпак.
І не було ніде йому спокою,
Весь білий світ здавався чорним сном.
Благав всевишнього: «Дай волю,волю.
Я ж намалюю сонце нам обом,
Воно світитиме і Україні,
Моїй нужденній згореній землі.
Порвуть кайдани люди і уклінно
Молитись будуть, Господи, Тобі.
В новій сім’ї великій вільним птахом,
Може, згадають часом і мене,
А якщо ні – не будь їм катом,
Прости їм, Господи, за все.»
Збулися мрії нашого поета,
І на оновленій святій землі
Немає більше ката супостата,
Й щасливо всі живуть – старі й малі.
Дивлюся на портрет за рушниками,
Тараса погляд душу пропіка,
Він з Україною і завжди з нами,
Несімо ж в вічність слово кріпака.
Вчитель української мови та літератури
Великошкарівського НВК
Гаврилюк-Циганок Галина Миколаївна
|