Куди б нас не кидала доля
І де б у світі ти не був,
Згадай домівку,що край поля
Ти ж отчу хату не забув.
Там рідна ненька виглядає,
Чекає радості й тепла.
Молитву тихо промовляє
І часом по щоці сльоза.
Вертаєм рідко у гніздечко,
Матуся горне онучат.
Любов черпають їх сердечка,
Бо ж так чекалось янголят.
З від’їздом тихо у оселі.
Матуся дивиться в вікно.
І не питайте віку в неї,
Дай, Боже, більше їй його.
| 